Коли ти перший раз приїздиш до якогось міста – це як перше побачення. А коли в тебе ще й є мета – презентація власної книжки «Ой, Лише, або з чим їдять
вундеркіндів», о, тоді побачення стає ну, геть романтичним марафоном, дякую видавництву «Теза» та «Knygarnia.in.ua» за ці два шалених дні!
Почалося все з інтерсіті – дуже класнюча ранкова електричка, зручна до нестями, в якій я прекрасно… заснула. (бо прокинулася о 5-й, щоб о 6:50 виїхати з Києва). Але ж хто знав, що у Вінниці вона зупиняється АЖ на ЦІЛУ ХВИЛИНУ. ОДНУ! Та я встигла вистрибнути.
А далі пішов карнавал і калейдоскоп. Школи, діти, сміх.
- Хто такі вундеркінди? – питала я.
- Неслухняні!
- Розумні але не повністю!
- Які люблять пригоди!
- Які багато всього вміють!
- Ні, я знаю, це нормальні, чуєте, НОРМАЛЬНІ люди!- А скільки вам років? – питали мене.
- А ви порахуйте, я народилася у 1978 році, то скільки мені зараз?
- 27!
- 56!
- 32!
- Не соромте мене! – жахалася вчителька і я зупиняла потік чисел та називала свій вік.
Школярі давали мені настанови, яким має бути письменник, як треба «вивчати дітей» і де шукати сюжети. Питали, чому я не пишу книжок, щоб посумувати чи поплакати.
А наступного дня я потрапила на перший урок до…вчителів. Вчителі молодших класів з Вінниці та області, а потім ще й вчителі української мови. Знали б ви як страшно читати уривки з книжки перед ними, бо ж наголоси, бо ж, вимова. Це ж вчителі! А вони взяли та й розкупили усі книжки, що пан Андрій взяв на всенький день (бо попереду на нас чекали інші школи й бібліотеки). Тому перед другою парою він дав завдання «Говори доти, доки не привезуть ще книжок!»…і я як почала говорити, то вже не могла зупинитися аж до самого інтерсіті на Київ! Доречі, на зворотньому шляху ця електричка стоїть у Вінниці на ЦІЛУ ХВИЛИНУ довше! І це неймовірно тішить.
Бібліотеки у Вінниці красиві й затишні, діти чемні, веселі й кмітливі. Місто напрочуд чисте, як киянка щиро заздрю!
